Unum: Od czego i kiedy zaczęła się Twoja praca z osobami z niepełnosprawnością (OzN)?
Krzysztof Myślicki: Mija już 14 lat. Wykładowca  zaproponował mi wyjazd na obóz z aktywizacji osób poruszających się na wózkach w charakterze opiekuna. Taka praca różni się od gabinetowej fizjoterapii. Towarzyszysz całą dobę przez prawie dwa tygodnie i realizujesz wszystkie potrzeby. Jeśli osobie na wózku zdarzy się jakaś „awaria”, to to nie jest szpital – nie pomoże salowa, to również obszar działania kadry chodzącej.

Unum: To jest inna kadra niż chodząca?
K.M.: Oczywiście, wszyscy podopieczni jeżdżą na wózkach i część kadry, która stanowi wzorce osobowe. Pokazuje, jak można żyć, poruszając się na wózku. To cenne w szczególności dla tych, którzy od niedawna jeżdżą i wszystko jest dla nich nowe. Kadra chodząca jest wsparciem dla jeżdżącej, robi to, czego jeżdżąca nie jest w stanie zrobić. Asekuruje i asystuje podczas treningów, podaje różne rzeczy, bierze udział w myciu i treningu samodzielności.

Unum: Kiedy trafiłeś na obóz, umiałeś poruszać się na wózku?
K.M.: Jak trafiłem na ten obóz, to wiedziałem niewiele więcej od tego, że wózek inwalidzki to krzesło z kołami. Nie wiedziałem, jakie są ich rodzaje, jak je dobierać, nie wspominając o technikach poruszania się. Wieczorem, kiedy już podopieczni leżeli w łóżkach, a kadra miała teoretycznie czas wolny, szliśmy do sali treningowej i szkoliliśmy siebie nawzajem, żeby wiedzieć, co czuje osoba na wózku i z czym się mierzy przy poruszaniu się. To uczyło odpowiedzialności i zaufania.

Unum: Co było dla ciebie najtrudniejsze?
K.M.: Zjeżdżanie po schodach w balansie. Podjeżdżasz do schodów, wprowadzasz wózek w balans, zjeżdżasz schodek po schodku. To jest straszne, bo stajesz nad przepaścią. Nie korzystasz ani z wyuczonych wzorców, ani opatrzonych. To już nawet nie jest kwestia ryzyka. To jedna z czynności, przy których bardzo trudno się przełamać.

Unum: Dlaczego osoby z niepełnosprawnością wzbudzają lęk w tzw. zdrowych?
K.M.: Wydaje mi się, że źródłem jest tabu społeczne, które sami wytwarzamy. Kiedy dziecko nas pyta, dlaczego ten pan jeździ na wózku, ściszamy głos, strofujemy je, że nie wypada takich pytań zadawać. Temat jest od razu cięty, jest też źródłem wstydu dla dziecka. Jeśli zapytałem, a mama ściszyła głos, to znaczy, że zrobiłem coś złego. Albo niektórzy rodzice uruchamiają zabobon: nie siadaj na wózku, bo ci tak zostanie. Tak się buduje lęk. Wydaje mi się, że ma to źródło w braku świadomości: jak to jest. Osoby z nabytą niepełnosprawnością często wycofują się z życia społecznego, bo podświadomie stają się częścią wstydliwego tematu, czują, że stają się oceniane.

Unum: Czyli dyskryminacja OzN przejawia się m. in poprzez uczynienie ich niewidzialnymi, Jak jeszcze?
K.M.: Myślę, że drugi problem to ich zbytnia zauważalność. Jak spieszenie z pomocą tym, którzy tej pomocy wcale nie potrzebują ani jej nie chcą. Wciskamy tę pomoc bez zastanowienia, żeby poczuć się lepiej sami ze sobą. Nie zastanawiamy się, jak się ta osoba poczuje, kiedy jej tej pomocy na siłę udzielimy. Dużym problemem jest nasze przywiązanie do wizerunku i estetyki. Osoby z      niepełnosprawnością często wpadają w stany depresyjne, przestają dbać o podstawowe potrzeby, dobici      zdaniem z orzeczenia: „niezdolny do samodzielnej egzystencji”. Moje treningi kładą duży nacisk na samodzielność i fundament piramidy Maslowa: higienę osobistą. Ona paradoksalnie istnieje też w sferze bezpieczeństwa. Kiedy ktoś brzydko pachnie, inni się od niego odruchowo odsuwają.     

Unum: Zdarza się, że OzN maksymalizują swoje wysiłki i otwarcie mówią o potrzebach, ale spotyka się to ze społeczną ignorancją. Brak odpowiedzi na potrzebę skutkuje schowaniem do wewnątrz. Odpowiedzialności za stan faktyczny nie można zrzucać tylko i wyłącznie na jedną stronę. Jakie działania w twoim przekonaniu są skuteczne, a jakie przeciwskuteczne?
K.M.: Mówisz, że społeczeństwo powinno wyjść w kierunku OzN – ale OzN są częścią społeczeństwa! Jeśli ktoś zmaksymalizował starania, to zrobił to nie tylko fizycznie – również psychicznie. Poradził z traumą na tyle, żeby się światu ujawnić. Wielu OzN ktoś wmówił, że skoro mają jakąś niepełnosprawność, to się do niczego nie nadają. W moim przekonaniu tylko integracja OzN z osobami pełnosprawnymi może dać realne skutki. Świadomość trzeba budować po równo, wśród OzN również, a począwszy od personelu medycznego, który ma czasem poklepać po ramieniu, ale czasem dać kopa i zatrzymać użalanie się nad sobą, pomóc zauważyć możliwość. Pokazywać, że istnieją grupy wsparcia, że wiele OzN założyło rodziny, prowadzi firmy, świetnie sobie radzi. Wielkim zaskoczeniem są dla nie sytuacje, w których OzN z nabytą niepełnosprawnością mówią mi, że nie żałują tego, co im się stało. Bo to pozwoliło im się zatrzymać, wyhamować, poznać wielu fantastycznych ludzi i sprawiło, że ich życie jest pełniejsze i bardziej wartościowe.     

Unum: Mówisz, czego możemy się nauczyć od OzN, a czego ty się nauczyłeś?
K.M.: Że to, co postrzegam jako problem w życiu, w rzeczywistości wcale nim nie jest. Uczę się nieoceniania, ono sprowadza na manowce. Myślę sobie: ale ten ktoś ma trudno, a okazuje się, że jego zdaniem całkiem dobrze. Historie OzN uczą mnie, że mamy jeden czas, jedno życie, a najlepszy czas na działanie jest teraz. Uczę się też, że szkoda życia na doraźność: inwestuję czas i uwagę w to, co jest w zgodzie ze mną i służy mojemu rozwojowi i realizacji. Wiem też, że w drewnianym kościele może nam spaść cegła na głowę i życie zna milion sposobów na to, żeby z dnia na dzień dać nam doświadczenie niepełnosprawności.

Unum: Popełniłeś jakieś faux pas wobec osób z niepełnosprawnością, które zapamiętałeś?
K.M.: Wydaje mi się, że na pewno nie więcej niż 450 razy. Nie chcę dawać gotowych wzorców, jakim być człowiekiem w kontakcie z ludźmi. Warto traktować innych tak, jak sami chcielibyśmy być traktowani. W każdej sytuacji, kiedy tracimy głowę, dobrze jest wykorzystać swój mechanizm samoregulacji. Przeprosić na chwilę, wyjść, pooddychać, jeśli zaliczyliśmy dużą wpadkę – co komu pomaga. Wrócić i zrobić, co mamy zrobić. Jeśli czujemy, że sytuacja nas przerosła – poprosić o pomoc kogoś z większym doświadczeniem, nie szarpać się. Otwartość jest zresztą przydatna z dwóch stron, bo komunikacja to proces dwukierunkowy. OzN nie chcą być traktowani z litością ani jak przedmioty z porcelany. W pracy z nimi warto podkreślać, że w każdej sytuacji mamy wybór. Cele możemy wciąż modyfikować i tworzyć. Nawet o jednej nodze można w życiu do czegoś dojść.

Unum: Na co dzień pracujesz na ludzkich granicach. U osób z porażeniem, po udarach, z nabytą niepełnosprawnością do głosu dochodzą złość i frustracja. Jakim tropem idziesz w tej pracy, według jakiego klucza?
K.M.: Najbardziej surową i wymagającą nauczycielką w kontaktach z innymi jest moja skóra.  Jej nadwrażliwość i reaktywność jest dla mnie uciążliwa. Moje własne poszukiwania rozwiązania problemu ze zdrowiem zaprowadziły mnie w rejony eksperymentalnych form terapii. Zacząłem szukać rozwiązań problemów wewnętrznych, które dają objawy na zewnątrz, w ciele. Wykazuję się w pracy dużą uważnością, odpowiadam na to, jak naturalnie rezonujemy przy wchodzeniu w kontakt. Czasami to, co wydaje nam się problemem, jest tylko przykrywką, szukam więc metod, które pomagają problem obnażyć. Korzystam z elementów terapii Lowena, pracy z oddechem, bo ten pomaga nam skontaktować się z emocjami. Wykorzystuję na przykład elementy capoeiry, czyli tanecznej sztuki walki. Sprawdza się dziś szczególnie, bo w większości siedzimy przebodźcowani w naszych głowach, odcięci od sygnałów, które wysyła nam ciało. Capoeira jest też świetnym narzędziem do budowania społeczności, która współcześnie ma wymiar głównie wirtualny. Każe nam całą skórą i całym ciałem wyjść na zewnątrz, a do tego uwolnić głos, bo podczas ćwiczeń się śpiewa i gra na instrumentach. To rozluźnia gardło i pozwala nam wydobyć swój autentyczny głos. Ten, z którym ćwiczysz w parze, jest i twoim nauczycielem i uczniem. To wielka nauka sprawstwa – dla wszystkich. Liczy się to, co wnosisz, a nie to, czego nie przynosisz.

Unum: Jakie momenty ze swojej praktyki przechowujesz w pamięci?
K.M.: Te trudne i te satysfakcjonujące. Lubię otwierać pacjentów. Wielu z nich, pozostawionych samych sobie, skazanych na ból i banicję, gorzknieje, wiecznie narzeka, są źli na cały świat. Po traumatycznym wydarzeniu nie mieli okazji zostać dostrzeżeni jako ludzie, byli ukryci za symbolem choroby, stali się punktacją w klasyfikacji medycznej. Szukam tego, co ich uruchamiało wcześniej: jakie mieli pasje.
Najtrudniej jest, kiedy w spotkaniu jeden na jeden, po słabym wyszkoleniu psychologicznym na studiach, dostajesz od pacjenta pytanie: „dlaczego ja?” Rozpaczliwie szukałem w głowie jakiegoś wzorca, do którego mógłbym się odnieść, czegokolwiek do podparcia. Odpowiedziałem zgodnie z prawdą, że nie wiem i być może nikt nie zna odpowiedzi na to pytanie. Ale to, że pacjent mierzy się z losem, pokazuje jego hart ducha. Szuka sposobów na samopomoc, wychodzi poza swoją bezpieczną strefę. Szukając odpowiedzi na takie pytanie, również poza siebie wychodzę i to jest rozwijające. Mówi się, że nie dostajemy od życia więcej niż jesteśmy w stanie udźwignąć, ale to jest niebezpieczna kwestia. Czasami zło dzieje się w naszym życiu ot tak – i niczemu nie służy. Jedyny dostępny nam wobec tego heroizm to nie uciekać. I z tą bezradnością też się trzeba zmierzyć.

Unum: Kim chciałeś zostać jako dziecko?
K.M.: Kierowcą wielkiej betoniary. Bo mi się podobało, że to się kręci i jedzie. Jestem wypadkową umiejętności rodziców. Po mamie mam skrupulatność, po tacie – zmysł mechaniczny i potrzebę naprawy wszystkiego. Przez nadwrażliwość skóry nie mogłem zostać mechanikiem samochodowym, choć i takie były próby. W połowie pierwszego roku studiów zakochałem się w tym zawodzie: w złożoności naszych ciał i jednocześnie ich genialnej prostocie konstrukcji. Od biomechaniki przeszedłem do spojrzenia holistycznego: widzę nie tylko cielesność, ale również strukturę osobowości.

Unum: Czego ci życzyć na kolejne lata pracy zawodowej?
K.M.: Spotkań z osobami, które nie boją się konfrontacji ze sobą, bo te są dla mnie najbardziej rozwojowe. Z pacjentami, którzy nie boją się zdefiniować problemu i są gotowi szukać ze mną rozwiązania. Chciałbym większej otwartości na otwarcie na siebie całych, bo nie mamy ciał – jesteśmy ciałem, jednością ciała i umysłu. Dlatego bardzo liczę również na otwarcie w kwestii gotowości do podjęcia psychoterapii, która bardzo wspiera postępy fizjoterapeutyczne.

Krzysztof Myślicki – magister fizjoterapii, absolwent Politechniki Opolskiej. Ukończył kursy metod PNF, Terapii Manualnej oraz Zoga Multidimensional Movement. Specjalizuje się w aktywnej rehabilitacji i psychosomatyce. Od ponad 14 lat organizuje i prowadzi obozy dla osób z niepełnosprawnością, prowadzi też projekt Adventure Assistant, w ramach którego prowadzi grupowe i indywidualne treningi samodzielności. W pracy wychodzi poza klasyczne formy fizjoterapii, wprowadza elementy jogi, kalisteniki i pracy z głosem i oddechem. Prywatnie muzyk, pasjonat capoeiry i psychosomatyki, aktywny tata niezwykłej córki. Wierzy, że człowiek jest całością, a jego praktyka ma tego dowodzić.

«Важливо те, що ви вносите, а не те, чого у вас немає»

Про спілкування з людьми з обмеженими можливостями і «виходу з голови» ми розмовляємо з Кшиштофом Мислицьким, фізіотерапевтом.

Unum: Від чого і коли почалася Твоя робота з людьми з обмеженими можливостями?
Кшиштоф Мислицький: Минуло вже 14 років. Викладач запропонував мені поїхати опікуном в табір з активізації осіб, що пересуваються на візках. Така робота відрізняється від кабінетної фізіотерапії. Ти супроводжуєш цих осіб цілодобово протягом майже двох тижнів, допомагаючи їм практично у всьому. Якщо у особи на візку трапиться якась «аварія», то це не лікарня – не допоможе санітарка, це теж зона дії ходячого персоналу.

Unum: «Персонал на візках» – це інший персонал, ніж «ходячий»?
К. М.: Звичайно, всі підопічні пересуваються на візках і частина персоналу теж, даючи тим самим особистий приклад. Працівники на візках показують, як можна жити, пересуваючись на візку. Це цінний досвід, зокрема, для тих, хто віднедавна на візку і для кого все це нове. Ходячий персонал – це підтримка для персоналу на візках, він робить те, що персонал на візках не може зробити. Він забезпечує і допомагає під час тренувань, подає різні речі, бере участь під час миття і тренінгу самостійності.

Unum: Коли Ти потрапив у табір, чи Ти умів пересуватися на інвалідному візку?
K.M.: Коли я потрапив у цей табір, я знав не на багато більше, ніж те, що інвалідний візок – це крісло з колесами. Я не знав, які вони бувають, як їх підбирати, не кажучи вже про техніку пересування. Увечері, коли підопічні вже лежали в ліжках, а у персоналу теоретично був вільний час, ми йшли в тренувальний зал і тренували один одного, щоб дізнатися, що відчуває людина у візку і з чим вона стикається при пересуванні. Це вчить відповідальності і умінню довіряти.

Unum: що було найважчим для Тебе?
K.M.: Спуск по сходах. Ти під’їжджаєш до сходів, починаєш  спускатися, сходинка за сходинкою, балансуючи, щоб  утримати візок у стані рівноваги. Це жахливо, тому що ти стоїш над прірвою. Тут не скористаєшся ні вивченими зразками ні підтримкою. Це вже навіть не питання ризику. Це одна з дій, яка вимагає відваги.

Unum: Чому люди з обмеженими можливостями викликають підсвідомий страх у, так званих, здорових?
K.M.: Мені здається, що джерелом є соціальне табу, яке ми самі створили. Коли дитина запитує нас, чому цей пан їде на візку, ми стишуємо голос, кажемо дитині, що такі питання задавати не гарно, не культурно. Тема відразу відкидається, це теж джерело табу для дитини. Якщо я про щось запитав і мама стишила голос, значить, я зробив щось не так. Або у деяких батьків спрацьовує марновірство: не сідай в візок, а то сам будеш до нього прикутий у майбутньому. Так народжується страх. Мені здається, що його джерело у відсутності свідомості: як це є насправді. Люди з набутою інвалідністю часто відмовляються від громадського життя, тому що підсвідомо стають частиною ганебної теми, відчувають, що їх постійно оцінюють.

Unum: Тобто дискримінація осіб з обмеженими можливостями проявляється, зокрема, у тому, що ми робимо їх невидимими, а як ще?
K.M.: Я думаю, що друга проблема – це надмірне звертання на них уваги. Це як поспішати на допомогу тим, кому ця допомога зовсім не потрібна і вони її навіть не хочуть. Ми нав’язуємо цю допомогу, не замислюючись, робимо це, щоб заспокоїти своє сумління, відчути себе краще. Ми не задаємося питанням, що ця людина відчуває, коли ми надамо їй допомогу насильно. Велика проблема – наше відношення до вигляду та естетики. Люди з інвалідністю часто впадають в депресивні стани, перестають піклуватися про себе,  пригнічені записом в рішенні медичної комісії: «нездатний до самостійного існування». Мої тренування приділяють велику увагу самостійності та основам піраміди Маслоу: особистій гігієні. Вона парадоксально існує і в сфері безпеки. Коли хтось погано пахне, інші автоматично відвертаються від нього.     

Unum: Буває так, що особи з обмеженими можливостями максимізують свої зусилля і відкрито говорять про потреби, але їх відкритість  наштовхується на соціальну ігноранцію, стіну незрозуміння. Відсутність відповіді на потреби призводить до того, що така особа замикається в собі. Відповідальність за фактичний стан не можна скидати тільки на одну сторону. Які дії, на Твою думку, ефективні а які непродуктивні?
K.M.: Кажеш, що суспільство має вийти до осіб з обмеженими можливостями – але особи з обмеженими можливостями є частиною суспільства! Якщо хтось максимізував зусилля, то він зробив це не тільки фізично, а й психологічно. Він впорався з травмою достатньо, щоб показати себе світові. Багатьом інвалідам хтось вмовив, що якщо у них якась інвалідність, то вони ні на що не годяться. На мій погляд, тільки інтеграція осіб з обмеженими можливостями з працездатними людьми може дати реальні результати. Свідомість потрібно виховувати і серед здорових і серед осіб з обмеженими можливостями, починаючи з медперсоналу, який повинен іноді поплескати по плечу, але іноді дати стусана і змусити припинити жаліти себе, допомогти помічати можливості і шанси. Показати, що є групи підтримки, що багато інвалідів влаштувало своє особисте життя, у них є сім’ї, у них є бізнес, і вони чудово дають собі раду. Великою несподіванкою для мене іноді є ситуації, коли особи з набутою інвалідністю говорять мені, що вони не шкодують про те, що з ними трапилося. Тому що це дозволило їм зупинитися, загальмувати, познайомитися з багатьма фантастичними людьми і зробило їх життя більш повноцінним і наповненим сенсом.     

Особи, що пересуваються на візкуЗавантажити

Dysfunkcje-wzrokuPobierz

Unum: Чого ми можемо навчитися від осіб з обмеженими можливостями, а чого Ти навчився?
K.M.: Того, що те, що я сприймаю як проблему в житті, насправді нею не є. Я вчуся не оцінювати – це часто зводить на манівці. Я думаю: але цій людині важко у житті, а виявляється, що ця людина  так не думає, вона переконана,  що у неї справи йдуть цілком добре. Історії осіб з обмеженими можливостями вчать мене, що у нас є один час, одне життя, і найкращий час для дій зараз. Я також вчуся, що шкода марнувати життя на тимчасові, зайві речі: я вкладаю час і увагу в те, що для мене важливе і служить моєму розвитку і реалізації. Я також знаю, що в дерев’яній церкві нам може впасти цегла на голову, і що життя знає мільйон способів зробити тебе інвалідом з дня на день.

Unum: Чи Ти у своєму житті вчинив щось недоречного по відношенню до людини з обмеженими можливостями, про що пам’ятаєш?
K.M.: Мені здається, що напевно, не більше ніж 450 разів. Я не хочу давати готових рад, якою бути людиною в контакті з іншими людьми. Варто ставитися до інших так, як ми хотіли б, щоб ставилися до нас. У будь-якій ситуації, коли ми перестаємо володіти собою, корисно використовувати свій механізм саморегуляції. Вибачитися на хвилинку, вийти, подихати, якщо ми, зробили щось не так – що кому допомагає. Повернутися і зробити те, що ми повинні зробити. Якщо ми відчуваємо, що ситуація переросла нас – попросити допомоги у когось з більшим досвідом, не шарпатися. Відкритість, втім, корисна з обох сторін, тому що спілкування – це двонаправлений процес. Особи з обмеженими можливостями не хочуть, щоб до них ставилися з жалістю або як до порцелянових предметів. Працюючи з ними варто підкреслювати, що в будь-якій ситуації у нас є вибір. Цілі ми завжди  можемо ставити і змінювати. В житті навіть з однією ногою можна далеко зайти.

Tydzien-roznorodnosci_dysfunkcje-sluchuPobierz

Tydzien-roznorodnosci_niepelnosprawnosc-intelektualna-i-bol-chronicznyPobierz

Unum: На щодень працюєш на межі людських можливостей. У людей з паралічем, після інсульту, з набутою інвалідністю до голосу приходять гнів і розчарування. Чим керуєшся  виконуючи свою працю, що є ключем успіху?
K.M.: Найсуворішою і найвимогливішою вчителькою в спілкуванні з іншими є моя шкіра.  Її гіперчутливість і реактивність пригнічують мене. Мої власні пошуки вирішення проблеми зі здоров’ям привели мене в область експериментальних форм терапії. Я почав шукати вирішення внутрішніх проблем, які дають симптоми назовні, на тілі. Проявляю під час роботи велику уважність, відповідаю на те, як ми природно резонуємо, вступаючи в контакт. Іноді те, що здається нам проблемою є звичайнісіньким прикриттям, тому я шукаю методи, які допомагають викрити проблему. Я використовую елементи терапії Лоуена, роботу з диханням, тому що це допомагає нам нав’язувати контакт з емоціями. Наприклад, використовую елементи капоейри, тобто танцювального бойового мистецтва. Сьогодні це особливо дає результати, тому що в основному ми сидимо, перевантажені імпульсами в наших головах, відрізані від сигналів, які посилає нам тіло. Капоейра також є чудовим інструментом для створення спільноти, яка в наші дні має в основному віртуальний вимір. Вона змушує нас всією шкірою і всім тілом виходити на зовні і вивільняти голос, тому що під час вправ ми співаємо і граємо на інструментах. Це розслабляє горло і дозволяє нам вивільнити свій справжній голос. Той, з ким ви тренуєтеся в парі, є і вашим учителем, і учнем. Це велика наука дії – для всіх. Важливо те, що ви вносите, а не те, чого ви не приносите.

Unum: Які моменти зі своєї практики Ти зберігаєш у пам’яті?
K.M.: Ті важкі і ті, які принесли задоволення. Мені подобається відкривати пацієнтів. Багато з них, залишені наодинці з собою, приречені на біль і вигнання, гіркнуть, вічно скаржаться, зляться на весь світ. Після травматичної події у них не було можливості бути поміченими як люди, вони були сховані за символом хвороби, вони стали діагнозами і пунктами в медичній класифікації. Я шукаю те, що активувало їх до життя раніше: які у них були хобі, вподобання.
Найскладніше, коли на зустрічі один на один, після поганої психологічної підготовки у вузі, отримуєш від пацієнта питання: «Чому саме  я?» Я відчайдушно шукав у своїй голові якийсь приклад, авторитет, до якого я міг би звернутися, що-небудь для підтримки. Я чесно відповідав, що не знаю і, можливо, ніхто не знає відповіді на це питання. Але те, що пацієнт не піддається долі, бореться, показує його стійкість. Він шукає шляхи допомоги собі самому, виходить за межі своєї безпечної зони. У пошуках відповіді на таке питання я теж виходжу за межі себе і це розвиває. Кажуть, що ми не отримуємо від життя більше, ніж можемо витримати, але це небезпечне ствердження. Іноді зло відбувається в нашому житті просто так – і нічому не служить. Єдиний доступний нам героїзм – не втікати. І з цією безпорадністю теж потрібно стати око в око.

Unum: Ким Ти хотів стати в дитинстві?
K.M.: Водієм великої бетономішалки. Тому що мені подобалося, що вона крутиться і їде. Я – результуюча батьківської майстерності. По мамі я успадкував скрупульозність, по таті – технічний інстинкт і потребу все ремонтувати. Через підвищену чутливість шкіри я не міг стати автомеханіком, хоча і такі були спроби. В середині першого року навчання я закохався в своїй майбутній  професії: в складність наших тіл і, в той же час, в їх геніальну простоту конструкції. Від біомеханіки я перейшов до цілісного погляду: я бачу не тільки тілесність, а й структуру особистості.

Unum: Чого Тобі побажати на наступні роки професійної роботи?
К. М.: Зустрічей з людьми, які не бояться конфронтації зі собою, тому що саме вони дають мені імпульс до розвитку. З пацієнтами, які не бояться назвати проблему і готові шукати рішення разом зі мною. Я хотів би більшої відкритості один на одного нас, як цілісних  систем, тому що кожен з нас, це не просто тіло – ми, єдність тіла і розуму. Тому я також дуже розраховую на відкритість щодо готовності розпочати психотерапію, яка дуже підтримує успіхи в фізіотерапії.

Кшиштоф Мислицький – магістр фізіотерапії, випускник Опольського політехнічного університету. Закінчив курси методів PNF, мануальної терапії та Zoga Multidimensional Movement. Спеціалізується в активній реабілітації та психосоматиці. Вже більше 14 років організовує і адмініструє табори для людей з обмеженими можливостями, а також веде проект Adventure Assistant, в рамках якого проводить групові та індивідуальні тренінги самостійності. У своїй праці виходить за рамки класичних форм фізіотерапії, впроваджує елементи йоги, калістеніки, роботи з голосом і диханням. Приватно – музикант, любитель капоейри і психосоматики, активний тато надзвичайної доньки. Вважає, що людина – є цілісністю, а його практика  щоденний доказ цього.